Featured

Зірка Полин

Нотатки очевидця

                                   37 років тому завершили спорудження захисного саркофагу                          над Четвертим енергоблоком ЧАЕС

               День 26 квітня 1986 року був вихідним, субота.  Уже смертоносно-сірчаним полум”ям палахкотів четвертий реактор ЧАЕС ім.. В.І.Леніна, що усього за 110 кілометрів на північ від Києва, а ми, пересічні громадяни, проводили звичне життя. 1 травня київських школяриків вивели на демонстрацію з нагоди „міжнародного дня солідарності трудящих”. Кілька годин поспіль  діток протримали на Хрещатику під пекучим сонцем. Радіаційний фон  уже зашкалювало, стронцій довічно уп”явся у граніт  хрещатівських кам”яниць, а діти радісно махали прапорцями. Де зараз ті малюки, і  який стан їхнього здоров”я- хто скаже?  Згодом,  відповідаючи на докори про виведення дітей під радіоактивне київське небо, тодішній перші особи республіки- В.Щербиццкий та В.Шевченко, будуть бити себе в груди, стверджуючи, що „нічого про  серйозність аварії на ЧАЕС” тоді не знали.

                Коли їх тримали у невідомості, то що вже казати про решту люду посполитого.  1986 року мені двадцять п”ять літ від роду і працюю я у дуже популярній, тиражованій (220 тис. прим.- найбільший наклад серед обласних молодіжок України) газеті „Ленінська молодь”, яку на зорі Незалежності перейменують на „Молоду Галичину”. На 1 травня 1986 року у газети свято. Керівництво вирішило організувати День газети. Місцем проведення обрали парк імені Богдана Хмельницького, а головне дійство мало розгорнутися на сцені літнього театру . Друзів у „Ленінської молоді” ніколи не бракувало. Якщо не брати до уваги високого партійного та комсомольського начальства, котре з”явилось протокольно, окрасою свята стали виступи ансамблю „Ватра” з Ігорем Білозіром, співали Орест Хома, Ярослав Ковальчук, солісти опери і чисельні аматорські колективи. Словом, свято вдалося на славу. Але не про це мова. Сонечко тоді, як зараз пам”ятаю, припікало. Люди, хто без головного убору, старались триматись ближче до тіні, і усі пошепки промовляли: „Аварія на атомній станції у Чорнобилі…”

 „Треба пити побільше червоного вина”,- авторитетно хтось заявляв. „І горілку теж”,- жартома вторував співбесідник.  Втім, пили ми тоді не те, щоб багато, але часто. Особливо популярними в нашій редакції були „Гроно Закарпаття” та „Ізобела”.

                Аморфне визначення „якась там аварія у Чорнобилі” почало набувати усіх своїх жахітливим обрисів, коли   виступив генеральний секретар ЦК КПРС  Михайла Горбачова по центральному телебаченню. Сталось це десь через місяць після трагедії,  і не без тиску країн заходу. Наразі ж з тих  „забугровців” ми кпинили як могли, називаючи їхні повідомлення  про  трагедію на ЧАЕС „брехливими наклепами на догоду міжнародного капіталізму”, „купленими качками дезінформації”  і таке подібне.

 Виступ Горбачова дещо притупив наші  ідеологічні пера, поступово почала  вимальовуватись справжня картина катастрофи.  Перші трагічні вісті- смерть двадцяти пожежників, чиї молоді життя обпалив зранений реактор. Далі- більше. Евакуація міст і сіл, виступ мінстра охорони здоров”я Романеска про „необхідність закривати кватирки і щоденно здійснювати вологе прибирання у помешканнях”. Пощораз доходять чутки про справжню паніку у Києві. Буцімто, поїзди, що курсують на південь, беруться штурмом, а переселення зі сільської місцевості таке масштабне, що у сутолоці губляться діти. Про це відверто починає писати центральна преса.  А коли  розпочалась кампанія зі спорудження житла  для переселенців у „чистих зонах”, стало зрозуміло, що це надовго і всерйоз. Вперше у пресі  появився термін „тридцятикілометрова Чорнобильська зона”. Тільки десь у червні, через два довгих місяці,  ми почали по-справжньому  усвідомлювати   трагізм ситуації.  Спала полуда, прийшло  відчуття біди, що своєю драпастою лапою постукала чи не до кожної української домівки.

                У червні 1986 року я почав відпрошуватись  у відрядження на ЧАЕС.  Редактор газети Михайло Батіг не заперечував, але й не вельми охоче йшов назустріч моїм намірам, відбиваючись нейтрально-байдужим: зачекай.  Лишень у другій половині липня вдалось вирушити до Києва. Уже тоді гуляли страхи про згубність радіації, а мені  якось було байдуже. Пишу це абсолютно щиро. Мною рухало єдине бажання: на власні очі побачити те, що трапилось і за можливістю написати правду. Хоч правда тоді дуже дозувалась і кожне слово фільтрувалось через цензурні сита. Тим паче, коли йшлося про таке- Чорнобиль.

                Київ липня 1986-го жахав безлюдними вулицями. Місто наче вимерло, а чи притаїлось в очікувані чогось страшного. Ось поодинока поливальна  машина, що спускається горбистою вулицею Богдана Хмельницького до Басарабського ринку і вирулює на Хрещатик. Уявляєте, на центральних вулицях столиці один-єдиний автомобіль?!   Потужний струмінь води ллється на і без того ідеальної чистоти асфальт. Одинокий автомобіль і жодної живої душі. А вже десята ранку. Нині о цій порі на київських перехрестях ні пройти, ні проїхати від велелюдності натовпу та сотень авто.

                У секторі преси ЦК ЛКСМУ (центральний комітет ленінської комуністичної спілки молоді України) працювало кілька моїх знайомих. З-поміж них- Михайло Дорошенко, теперішній редактор газети „Україна молода” і колишній радник президента Ющенка (також колишнього).  Мав тоді Дорошенко яскраво  чорне коротко стрижене волосся і нагадував нащадка печенігів,  рід  яких  зукраїнизувався та покозачився.

                -Дуже хочеш туди?- запитав  чомусь строго .

                - Дуже…

                Дорошенко довго накручує диск телефонного автомата, після якогось там п”ятого гудка нарешті  зєднання .  Михайло називає мене  „представником ЦК ЛКСМУ”.  Поклав слухавку і  велить записати адресу, де мені мають видати перепустку. Дякую і кулею вибігаю з приміщення, яке нині займає Міністерство закордонних справ. Чарівна дівчина з якогось там відомства на тодішній вулиці Карла Маркса, бічної Хрещатика, тут же видала перепустку за №024415 і побажала щасливої дороги. Щебетала вона зі мною українською, що  у тодішньому Києві було рідкістю.

                У Зону добирався автостопом. На відміну від пустинних київських вулиць,  дорога на північ запруджена технікою, здебільшого кольору хаккі. Поряд зі мною „голосує” дівчина, вдягнута  легко по-літньому. На ногах босоніжки на високих каблучках.  Нам, з”ясовується, по дорозі. Киянка добирається  у село, де мешкають дідусь з бабусею.  Нарешті гальмує мікроавтобус брунато-зеленої барви. У салоні- жіночки. Виявляється- земляки, з селища енергетиків Бурштин, міста моєї шкільної юності. Їдуть жінки працювати кухарями. Єдине, що їх  «гріє»-  обіцяні подвійні ставки платні. Про це вони повторюють кілька разів. Моя супутниця невдовзі висіла. Ми попрощались і, вочевидь, назавжди. На узбіччі шосе на смужці спресованого піску виднілись глибокі лунки від її каблучків. Це особливо зворушувало, оскільки скрізь-  суцільні „зебри” від кирзових чобіт.

                Далі вглиб зони густішають соснові ліси. Повсюди застережливі написи про те, що зупинятися і сходити з узбіччя дороги не дозволяється. Тут же напис яскравими фарбами:”Бережіть ліс від пожежі!” Подумалось з гіркотою: від пожежі вберегли, а від радіації- зась.

                Центром, де  зосереджувались тоді усі управлінські структури з ліквідації аварії на ЧАЕС, був тоді не Чорнобиль і не Прип”ять, а Поліське. Неподалік на станцію Вільча безперервно поставлялись вантажі і обладнання. Поліське- невелике містечко, райцентр. Перше враження після приїзду- вишні! Величезними кетягами  виснуть вони над парканами. Достатньо простягнути руку, аби нарвати скільки забажається. Вишні  палахкотять рубіново, але ніхто до них навіть не доторкається.

                Шукаю своїх- комсомольців. Завше так у відрядженнях- найперше у місцевий комітет комсомолу, бо ж газета яка? А там вже скерують куди слід.  Мені рекомендують звернутися у будинок Поліського  райкому компартії: „Там вони усі сидять”. І справді, знайшов те, чого шукав. У двох просторих кімнатах згуртувався увесь склад Прип”ятського міському комсомолу- чоловік з дванадцять. Місто  атомників Прип”ять повністю евакуйоване,  його мешканці розбіглись хто куди, і вже ніколи у  вражену смертоносною радіацією  Прип”ять не повернуться, а Прип”ятський міськом комсомолу продовжує у повному складі діяти, хоч і не на своїй території. Такі парадокси того часу. Комса вдавано весела, але розмова не клеїться. Прагну, знову ж таки у дусі того часу, зібрати факти „героїчних вчинків молоді” під час аварії, але відчуваю: мої співрозмовники або такими фактами не володіють, або не поспішають поділитися  ними з невідомих мені причин. Паузу, що враз наступає , заповнює голос заворга (завідувача організаційним відділом): „Хочеш, щось покажу?”. Звісно, хочу. Він нахиляється і дістає з тумбочки щось велике, темно-коричневе. Гриб. З шапкою як  відро, з товстою у руку дорослого чоловіка ніжкою.  „Ось він, рідненький, який вигнав. Радіації наївся!” Мені стає ніяково. Прошу  порекомендувати  мені якийсь  „геройський об”єкт”.

                - Рушай до шахтарів,- радять керівники не існуючого міському комсомолу, знайдеш у районній лікарні. Там вони . Будеш мати матеріал про героїв.

                Мало кому відомо про існування проекту захоронення зруйнованого четвертого енергоблоку, сутність якого зводилась до того, аби прорити  глибоку шахту і опустити   радіоактивні руїни у підземелля. З цією метою з Донбасу були „виписані” гірники. Вони працювали більше місяця, видали на гора тисячі кубометрів грунту, аж надійшла команда усе припинити через безперспективність і небезпеку затії. Але люди за цей час встигли „ковтнути” стільки рентген, що більшість з них опинилась на лікарняних ліжках. Ось про такий героїзм мені належало писати. Я зустрівся з цими  людьми. Прості і відкриті, вони   розповідали про те, як збирались у дорогу,  чим займались тут, копаючи тунель під блоком. Наче нічого особливого, тим паче- героїчного. Вражало бувалих землепрохідців те, що земля, яку копали, була незвично гарячою. Я дивився на них і вже тоді усвідомлював намарність подібної жертви. Хтось „згори” розпорядився, хтось притьмом  кинувся виконувати безглузде і злочинне в кінцевому результаті розпорядження. Де ті гірники нині, як їм живеться-мається, і хто відповість за скалічені долі, втрачені здоров”я і життя?

                Неподалік від райлікарні зупинились люди у військовому.  Виявляється,  земляки -  зі Самбірської частини хімзахисту. Ну, такої нагоди впускати не годиться. Хлопці   охоче взялися допровадити мене  на  місце  дислокації їхнього  полку. А там знайомство з командиром, полковником Поліщуком. Мені видають хабе- солдатську уніформу, і я у супроводі бійців хімзахисту, а були це  здебільшого мобілізовані колишні солдати-хіміки, вирушив на завдання. Хлопці здійснювати дезактивацію сіл, а я спостерігав за їхньою працею. І знову наче нічого надзвичайного: світить сонечко, стоять погожі безхмарні дні, довкруж буяє зелень і… мертвими очима зиркають вікна покинутих хат. Густий струмінь пінистої води ополіскує одну будівлю за іншою. Ото і все. Поверталися у розпорядження частини затемна. Але то вже була інша „картинка”. Довкруж непроглядна темінь, чорними копицями зяють хати, і пощораз у світлі фар  виблискують очі  покинутих котів. Десь, рятуючись, шугане подалі від світла напівздичавілий пес. Зона…

                Увечері прийняття душу і перевдягання обов”язкове.  Вранці беру чоботи і бачу  два світлих відбитки на  пофарбованій   густою коричневою фарбою долівці. Це підошви моїх чобіт принесли „привіт” від реактора. У військовій частині особливо подружився з Олегом (прізвище забулось). Сам він зі Львова, батько двох дітей. Згодом, ми зустрілись у Львові, кілька разів  мали телефонічні розмови.. Як живеться тобі сьогодні, Олеже?

                Моє тижневе відрядження у Чорнобильську Зону промайнуло швидко. Матеріалу про Самбірську частину хімзахисту набралось достатньо для доброго репортажу, плюс гірники, а ще дорожні враження. Словом, не дуже круто, але терпимо. На сторінках  „Ленінської молоді” кілька разів  зявлялись  мої нотатки „Люди, міцніші за сталь”. Зізнаюсь чесно, вони не  стали подією у моєму журналістському доробку,  хоч їх і відзначили на загальноредакційній летючці. А Михайло Батіг задоволено потирав руки і усе випитував: „Як це тобі вдалося вирвати перепустку у Чорнобиль, коли навіть самому Ковальчуку відмовили?” (Віктор Ковальчук тоді перший секретар Львівського обкому комсомолу).

                По прибуттю до Львова відразу пішов у військовий госпіталь. Там поводили по мені і моїх речах якимось приладом і сказали, що „підчепив” я чотири рентгени. Допустима ж доза- 25 рентген. 50- на межі смертельної. Я міг  „влитись” у ряди перших ліквідаторів  на ЧАЕС, отримавши певні пільги. Пропонували, проте відмовився. Що мій тиждень супроти того, що люди там пробували місяцями. 

                Після Чорнобиля доля подарувала десятки різних журналістських відряджень. Був Карабах, північ Росії, країни Прибалтики, Польща, Угорщина, Югославія, були мандрівки Україною, місцями особливими, а тому пам”ятними. Щоліта ладую наплічника і вирушаю кудись, де мене ще не було. Кам”яна Могила,  Ольвія, Манявський скит.  Скільки ще Господь відвів років, знаю, подорожуватиму. Але Чорнобиль- особлива сторінка в моєму житті. Там, у радіоактивному пеклі, я чи не вперше відчув відповідальність за слово, за необхідність говорити лишень правду, бо цього вимагають ті, хто йде на  завдання, ціна якому іноді дорівнює самому життю.

 

                                                                                                              Ігор Гургула

 

Пов'язані статті

Календар подій

Індексування за УДК

Індексування за УДК

Книга Вголос

Як нас знайти