В читальній залі Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека відкрито книжково-журнальну виставку «Закоханий у вроду слів». 30 березня виповнюється 160 років з дня смерті Духновича Олександра Васильовича (1803-1865), українського педагога, літератора, історика, богослова, культурно-освітнього і громадсько-політичного діяча Закарпаття.
Добу, в якій жив і творив один із визначних діячів-культорологів на Закарпатті Олександр Духнович, дослідники називали церковно-слов’янсько-руською. Одні письменники виступали з вимаганнями вживати в літературі церковнослов’янську мову, другі, як і О. Духнович, обстоювали „руську”, треті обороняли народну мову. О. Духнович виступав за релігійну і народну єдність, показав приклад змагання підкарпатських русинів до культурно-просвітньої та релігійної єдності з галичанами.
Духнович Олександр Васильович народився 24 квітня 1803 р. в с. Тополя в сім’ї священика. Письменник згадував, що по смерті батька дід розкрив йому таємницю їхнього роду: нібито один з предків був Черкаським князем, служив Петрові І, але, будучи замішаним у якійсь ворожбі проти царя, змушений був тікати. Таким чином і опинився в с. Тополя, там назвався Духновичем, став дякувати, згодом висвятився в Мукачеві на священика.
Наскільки ця версія правдоподібна, сьогодні важко сказати.
По закінченні сільської школи (1813) навчався в Ужгородській нормальній школі, гімназії. Після раптової смерті батька в сім’ї залишилося шестеро дітей, і Олександр, що був другим сином, хоч і мріяв присвятити себе студіям землемірства, був змушений послухатися матері й зайнятися богословськими студіями.
Після філософських студій в Кошіцях та богословської семінарії в Ужгороді О. Духновича посвячено по целібату (неодруженим) у священики. Призначили його архіваріусом єпархіальної канцелярії в Пряшеві. Тут юнак жив у матеріальній скруті, і доведений майже до відчаю, наприкінці жовтня 1830 р. подався до Ужгорода.
Місцевий єпископ, котрий знав молодого Духновича ще з семінарії, радо привітав скитальця й призначив його священиком Мукачевської єпархії. Але пряшівський єпископ не давав згоди на звільнення, і О. Духнович фактично зостався без шматка хліба. Допоміг йому віцежупан Ужгородської жупи Степан Петровай: він найняв Духновича для навчання свого семирічного сина. В помешканні С. Петровая Духнович мав заробіток і харч протягом 1830- 1833 рр. Потім пряшівський єпископ Таркович змусив О. Духновича повернутися на старе місце під загрозою позбавлення сану священника. Через якийсь час його переводять до Біловежі, де він замешкав чотири роки, займаючись крім основної роботи вивченням ботаніки, городництвом.
23 квітня 1838 р. новопризначений єпископ Василь Попович запросив О. Духновича на посаду нотаріуса консисторії. Саме тут він опрацьовує численні архіви й багаті бібліотеки, збагачуючись знаннями.
У січні 1844 р. його іменовано каноніком у Пряшеві, куди він переїжджає на постійне помешкання. Тут Духнович розгортає педагогічну культурно-освітню, літературно-видавничу діяльність. Цікавився станом та розвитком народної освіти, писав і видавав шкільні підручники, видав молитовник, записав твори усної народної творчості, писав і видавав літературні твори, організував перше літературне товариство закарпатських русинів-українців, видавав літературні альманахи, народні календарі, збирав предметі для майбутнього народного музею, викладав російську мову, допомагав бідним студентам у навчанні.
Був О. Духнович і депутатом до крайового сейму у Братиславі.
Революційні події 1848 -1849 рр. в Угорщині О. Духнович не сприйняв і не підтримав. Обстоював рівність і рівноправність усіх народів. 27 квітня 1848 р. „розлючені мадяри вхопили” Духновича як „якогось розбійника”; після 8-денного утримання в Кошиці його відпустили.
Літературну діяльність розпочав у 1829 р. Належав до так званих будителів. Прогресивне значення їх культурно-освітньої роботи дещо зменшується тим, що, протестуючи проти мадяризації русинів, вони ігнорували живу народну мову, писали здебільшого язичієм.
Лише в окремих журналах найталановитіші з них, як О. Духнович, О. Павлович, зверталися до народної мови. Заснував 1850 р. у Пряшеві «Литературное заведение», навколо якого об'єдналися тодішні літературні сили, видав кілька альманахів та календарів, буквар «Книжица читальная для начинающих» (1847), підручник з географії, «Историю Пряшевской епархии» (Петроград, 1877), «Истинную историю карпато-росов» (Москва, 1914), був організатором і видавцем періодики.
Перша українська газета на Закарпатті (друкувалася язичієм) — «Світ» (1867–1871), але до її виходу в світ О. Духнович не дожив.
О. Духнович — автор багатьох віршованих творів, двох п'єс «Добродетель превышает богатство» (1850), «Головний тарабанщик» (1863). Свої статті і вірші друкував у «Зорі Галицькій» (Львів), «Віснику» (Відень), «Церковній газеті» (Будапешт), «Слові» (Львів).
Все, що написав народною мовою, є кращим з його спадщини (поезії «Вручаніє», «Піснь простонародна», «Голос радості», «Піснь земледільця весною», «Мирослав у Будині», «Жизнь русина», «Руський марш», «Послідняя моя піснь», твори для дітей — «О ділах шкільських», «О спровованню дітей в школі», «Надгробноє вепру», «Жаба», «Муха» та числ. ін.). У більшості поетичних творів використовував характерний для української поезії XIX ст. коломийковий вірш. Народна мова (лемківський говір) переважає також у його п'єсах.
В 1862 заснував у Пряшеві освітньо-допомогове товариство «Общество св. Йоанна Хрестителя».
Усе своє життя Олександр Васильович Духнович присвятив боротьбі за самоствердження рідного народу. Він закликав батьків і вчителів прищеплювати молодому поколінню патріотизм : «Учителю также на совісті да будет, чтобы в дітях народолюбіє возбудил і в серця їх засклепил любовь к своей народности, ибо человек без народности подобен есть скитающемуся волку, которому всякій лес отечеством есть, где брашно находит». Педагог гостро засуджував зрадництво, підлабузництво, зневагу до рідного краю.
Іван Франко називав його «людиною, без сумніву, доброї волі і не малих здібностей, хоч і заплутаною у мовні та політичні доктрини».
Помер Олександр Духнович 30 березня 1865 р. в Пряшеві, де й похований.
Олександра Васильовича Духновича називають Будителем, Просвітителем. Його багатогранна діяльність як ученого, культурно-освітнього і громадсько-політичного діяча слугувала розвиткові науки й культури краю, захистові національних інтересів народу. Він самовіддано служив рідній землі: виховував інтелігенцію, будив народну свідомість, а тому навіки вписаний у літопис рідної землі.
Театр Олександра Духновича розташований в місті Пряшеві. Це єдиний словацький театр, в якому грають п'єси русинською мовою. Театр Олександра Духновича був заснований в 1945 році як Український народний театр. За весь час своєї роботи театр Олександра Духновича виніс на суд глядача кілька сотень вистав за п'єсами російської та української класики. Це відомі спектаклі "Весілля в Малинівці", "Севільський цирульник", "Циганка Аза", "Наталка-Полтавка" і багато-багато інших.
Духнович любив свій народ, всіма силами боровся з гнобителями, звинувачував мадярів у недолі народу, закликав до боротьби за народ: "Дай, Боже, щоб видержати боротьбу!"
Своєму народові віддав усе, що мав.
Текст підготувала Неоніла Цепко, бібліотекар 1 категорії
