«Людина продовжує себе у двох вимірах - генетичному і духовному…»
Як ми вже повідомляли, минулого тижня до нашої Львівська обласна науково-педагогічна бібліотека завітав Григорій Петрович Васянович – педагог, доктор педагогічних наук, професор, письменник, автор багатьох статей, зокрема і про патріотичне виховання молоді. Нині Григорій Петрович закінчує роботу над новою монографією на 520 сторінок - «Нариси з історії педагогіки».
Під час зустрічі Григорій Петрович зокрема відповів на запитання «лотереї запитань», тож зустріч відбулася в незвичному форматі публічного інтерв’ю. Ми вибрали для наших читачів трохи цікавих моментів.
ЖИТТЯ ПРОЖИТИ – НЕ ПОЛЕ ПЕРЕЙТИ…
«Я народився на Чарівному Поліссі, в селі Старий Переїзд Овруцького р-ну Житомирської області - це всього за 35 кілометрів від Чорнобиля . Своє село і досі дуже люблю, хоча після Чорнобильської трагедії його більше нема на карті. Не залишилося людей, ані осель. Нещодавно їздив туди на могилу до батька. – тягнуло побачити рідний край. Усе заросло, сади повсихали.
У своїй книзі «Родинні експромти» я описав своїх дідусів та бабусь, маму і батька, братів та сестер. У нас була велика сім’я - я сьома дитина, а всього нас у батьків було дев’ятеро. Найстарші померли у Голодомор 1933 року – я їх і не знав. Загалом у рік Голодомору з нашої родини померло п’ятеро - два дідусі і бабуся, брат і сестра. Мені розказували потім, що батьки були у важкому стані, лежали, але чудом вижили. Мабуть, врятувало те. що були молоді.
У мене шестеро внуків. Коли я їм розповідаю, що в час мого дитинства не було яблука ані грушки – дивуються. А так було. Поки жив Сталін – на кожну яблуньку та грушку накладали податок. Лишень коли той сатрап помер, село буквально розквітло. У нашому родинному саду росло 27 дерев. Я любив приїздити додому в травні – велику білу оазу цвіту було видно здалеку.
У школі добре вчився – був круглим відмінником. Завдяки, мабуть, унікальній пам’яті: вартувало один раз послухати – і я вже це знав. Досі пам’ятаю вірші, які ми вчили у першому та другому класі. З п’ятого по 10 клас ми ходили до школи снігами кілометрів чотири. Сніги тоді були високі, а одягнені ми були дуже бідно.
Після школи вступив у Чугуєвське льотне училище: дуже хотілося стати льотчиком, як мамин брат, який усю війну воював. Але не склалося: через місяць навчання мене звідти відрахували через… яблука. Ми, хлопці, по черзі ходили в радгоспний сад за яблуками для всієї роти. Рвали їх у наволочки, які знімали з подушок. Упіймали і відрахували. Наступного року прислали запрошення вчитися, але я не повернувся. Рік працював бригадиром у колгоспі і вступив у Чернігівське залізничне училище.
Уже коли працював у Києві – призвали на флот. Служив у Севастополі на кораблі «Магніт» - це був науково - розвідувальний корабель з найновішою на той час технікою. Потім було наше рідне Львівське вище військово-політичне училище, потім військово-політична академія, педагогічний факультет.
На флоті я прослужив 30 років – маю звання капітан першого рангу. Коли пробачив, що роблять з армією, відійшов від цієї справи і присвятив себе науці. Хоча наукою я, безумовно, займався і коли служив…»
ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ
«Щастя - це сім’я, друзі, відчуття того, що ти потрібен.
Моя творчість, мої книги також приносять мені відчуття щастя. Коли виходить нова книга – мало хто уявляє, як багато стоїть за тим. Яка це величезна праця думки, серця. А ще ж треба знайти гроші, щоб видати. Але Богу дякувати, що це ремесло – писати книги – у мене є. Якось Іванові Франку, який вже навіть олівця тримати не міг, сказали: Та ви вже стільки всього написали в житті, що може досить… А він відповів жартуючи: Що можу зробити, якщо руки чешуться до того писання.
Отак і я вдячний Богу за творчість.
…Людина продовжує себе у двох вимірах. У генетичному і духовному. Генетичний - це наші діти, а духовний - це те, що після нас залишається. Якщо залишається творчість, то життя прожито не намарно.
Книга, яку я з собою приніс, – моя 21. Назва говорить сама за себе. «Радість і лихо». Радість – це від нас. Лихо – від тих злодюг, бандюків, які прийшли топтати нашу землю. Я свідомо вмістив у збірку гострі вірші, які написав проти москалів. «Тримають світ лиш добрі люди. Його руйнують люди злі. Якщо вже доброти не буде, то все загине на Землі…»
ПРО ПЕДАГОГІВ МИНУЛОГО
«Я добре знайомий з донькою Василя Сухомлинського - Ольгою Василівною - 25 років пропрацював з нею у Академії Педагогічних Наук. Зараз, щоправда, Ольга Василівна працює у бібліотеці імені Василя Сухомлинського. Свого часу вона багато розповідала мені про батька - Сухомлинський був незвичайною людиною.
Наприклад, мало хто знає, що коли почалася друга світова війна, Василь Сухомлинський, попри те, що мав бронь, домігся того, що йому дозволити піти на фронт. Двічі був поранений – другий раз через нього пройшла кулеметна черга. Слава Богу, залишився живим, хоч і з двома осколками в серці.
Нині велет педагогічної науки Василь Сухомлинський входить у десятку найбільших педагогів світу. Але життя його не було простим. Сухомлинського цькували за гуманізм, переслідували за те. що був глибоко віруючою людиною. Ольга розповідала, що він вставав о 5 ранку, щоб помолитися, поки ніхто не бачить. Врешті його довели до того, що піднявся один з осколків, і він помер у 52. Відчував, що помирає. Перед 1 вересня казав: Діти ідуть до школи, а я йду з життя.
Зараз можна прочитати розмисли, що Сухомлинський нібито застарів, що це радянщина. Але твори Сухомлинського мільйонними тиражами видаються в Японії, Китаї, в країнах Європи.
Вважаю, не можна огульно відкидати і творчість Антона Макаренка – треба пам’ятати, який це був час. Ходили легенди про те, як Макаренко вмів опікуватися дітьми. І хоч працював з важкими підлітками, сиротами, але жоден з його учнів потім не пішов кривою дорогою. Помер Макаренко у вагоні на станції після того, як Сталін викликав його «на килим». Я був на тій станції, і у тих школах і майстернях, де він працював і виховував дітей.
До речі, Сухомлинський і Макаренка казали, що виховувати дитину треба так, щоб вона не відчувала що ви її виховуєте…»
ПРО МЕДАЛІ
«Скільки у мене медалей? На сьогодні вже понад 20. В тім числі це медалі Національної академії Педагогічних наук - «Ушинський К.Д.», «Григорій Сковорода», «Іван Франко». Медаль Сковороди отримав за монографію до 300 - річчя з дня народження Григорія Сковороди. Один з примірників цієї монографії є у Сорбоннському університеті».
ВІРШ «ПРИСВЯТА ШЕВЧЕНКУ»
«У 2014 році, коли я очолював Львівський науково-практичний центр Інституту професійно-технічної освіти НАПН України, я проводив велику конференцію до 200-ліття Тараса Шевченка. На неї приїхали вчені з Казахстану, де Шевченко відбував заслання, також з Киргизії, з країн Балтії, з Польщі. Болгарії, Чехії, Словаччини, Німеччини тощо. Я поставив собі за мету після конференції видати дві книги. Одну наукову, другу поетичну. І до другої написав вірш «Присвята Шевченку» і розмітив у Фейсбуці.. Через місяць мені зателефонував професор медицини із Харкова і розповів, що перевидають першу біографію Шевченка, яку у 1882 році написав Михайло Чалий. «Якщо Ви не проти – поставимо цей вірш на першій сторінці». Я відповів, що для мене це велика честь. Ця книга не перевидавалася майже 150 років. Мені прислали 5 примірників.
«Ще не було на біло вишень
Ще ліс зажурливо хиливсь
У березневій диво-тиші
Ти в Україні народивсь.
Ходив в полатаній свитині
І пас ягнята за селом.
Тобі, нещасній сиротині, не до пісень тоді було…
Тобі б окрайчик чорний хліба.
Даремно б час не марнував.
Село як писанку, хатину, ти б залюбки намалював…»
ГУМОР І ЖИТТЯ
«Чи я і вдома веселий? Так. Я і вдома є веселою людиною. От було нещодавно 55 років нашого з дружиною спільного життя, я співав пісні, було весело. Звісно, весь час веселим бути неможливо. Життя має дуже різні барви. Я з такої сім’ї, де батьки заледве вміли читати-писати, тому все життя мусив багато працювати, сам прокладати собі шлях. Щоб стати самодостатньою людиною, часом працював на 4-6 роботах. Бувало і не до радощів… Але в мені таки збереглося оте світле сприйняття життя…»
