"УЧИТЕЛЕМ ШКОЛА СТОЇТЬ"
Так сказв Іван Франко. Правильно і влучно, як завжди, сказав. А повна цитата така: "Учителем школа стоїть, коли вчитель непотрібний, не приготовлений, то і школа ні до чого". Кому цікаво звіритись, може зазирнути до видання: Іван Франко. Педагогічні статті і висловлювання. - К. Радянська школа, 1960. с.299.
Згадана книга давно стала раритетом, а ось цитата про "учителя" та "школу" охоче і часто використовується з нагоди і без неї усіма промовцями і любителями продемонструвати такий-сякий інтелект та знання надбань класиків. Те, що школа стоїть саме учителем - бачимо на плакатах та транспорантах, якими заліплені стіни багатьох наших навчальних закладів, керівники різноманітної масті, штибу та масштабу цитують Івана Яковича з нагоди освітянських празників, на шкільних лінійках і у найвищих стінах Львівської Опери.
Я довго шукав джерело походження цих слів. У жодній зі статей і досліджень на "освітянську" тему у доробу Франка не знаходив. Де ж воно оте, що школа вчителем стоїть? Звідки взялося і яке його походження? Аж один авторитет підказав: слова ті Іван Франко зронив на мітингу у Снятині... Мітинг! Ось де початок розплутування клубка ниток!
І справді - був мітинг! 27 лютого 1892 року у місті Снятин зібралося народне віче - понад дві тисячі чоловік. І треба ж такому, у це віддалене нічим особливо не примітне Покутське містечко прибули Іван Франко, Василь Стефаник, Лесь Мартович, Михайло Павлик. Еліта Галичини!
Віче, окрім іншого, вимагало поліпшити існуючу систему навчання. Іван Якович мав слово аж п"ять разів! Він же і наполіг, аби в резолюції віча було записано: "В справах шкіл народних снятинське віче заявляє, що шкіл народних в нашім краю є замало, що ті школи не можуть в собі помістити дітей, обов"язаних до науки шкільної; що для тих шкіл є замало відповідно спосібних вчителів; що плата вчителів є взагалі занизька; що становище вчителів народних є занадто залежне; план науки є невідповідний потребам нашої людяності; що по селах і містечках брак інструкцій, з котрих би наша молодіж по укінченню шкіл черпала дальшу освіту".
А щоб остаточно переконати "редакційну колегію", яка взялася упорядковувати текст віча, Франко наголосив, що: "Учителем школа стоїть..."
Тривога за стан освіти була не вигадкою і не перебільшенням. Той же Снятин, де , наприклад, у 1878 році налічувалось 1114 дітей, мав усього один шестикласний навчальний заклад, де розміщувалось усього 150 школярів. А куди подіти решту дітей? Їхня доля зрозуміла - непросвітність і наймитування на панів. До того ж, сама школа розташовувалась у непристосованому приміщенні. У серпні 1888 року газета "Діло" так описувала Снятинську школу: "На однім боці будинку - клас, а на другім - шинок, на піддашшю - міська пожежна охорона. Через весь будинок напис: "Шинок - вина і горілки, пивна і трактир".
Чи дивуватися, що у Снятині на той час неписьменних серед чоловіків налічувалось - 81 відсоток, серед жінок - 90 відсотків.
Освіта, її стан і переспективи по-справжньому боліли письменнику. Про це свідчать не лишень його дослідницькі аналітичні статті, але й художні твори, як от - "Отець-гуморист", "Олівець", "Грицева шкільна наука", п"єса "Учитель", поема "Панські жарти". А ще Франко, окрім Снятина, щонайменше двічі виступав на вічах, де порушував питання стану освіти у Галичині: у липні 1904-го та у лютому 1907 років. У своїх промовах Каменяр таврував дискримінацію вчителів-українців. Він з болем та гіркотою наголошував: "Учитель у нас бере менше, ніж перший-ліпший возний (посильний)". Не міг втаювати того факту, що на наших теренах трапилось два випадки, коли учителі на посаді померли з голоду.
Франко ніколи не був байдужим до долі освіти. Більше того - серед освітян він шукав собі друзів та порадників. Чого вартує його листування з вчителями Уляною Кравченко та Климентиною Попович! Працю вчителя Іван Якович порівнював з мистецтвом поета. Розумів, що успіхи в роботі вчителя залежать не тільки від його таланту і підготовки, а й від умов, у яких він живе і працює. А умови ті складались не вельми сприятливі. Так за законом, прийнятим Сеймом Галичини у 1872 році, вчителі народних шкіл поділялись на п"ять категорій: залежно, де вони проживали - місто чи село, а також від кількості населення в міських і сільських громадах.
Що таке школа? В уяві Каменяра, "школа, хоч і як важна та свята річ, все-таки є для людей, а не люди для школи" (т.46, кн.2, с.108). І у школі, за переконаннями письменника, учні мають "одержати належне і всестороннє образовання, мусять виробити всі свої тілесні і духовні сили".
Організацію освіти в Галичині Франко порівнював з млинком, куди кладуть здорових дітей, а виймають покалічених (26 т., с.158). Ну, а наступна цитата геть видає її автора - великого Письменника: школи набивають у дитячі голови "велике множество всякої січки" (45 т., с.191). У оповіданні "Борис Граб" Іван Франко зображає такого собі народного учителя Міхонського. У його вуста він вкладає гіркі слова про те, що дитячі голови перетворюються на склад готових формул. "Власна думка, власна духовна праця - ось у чім властива ціль гімназії".
За переконаннями автора "Вічного революціонера", а були вони гострі та безкомпромісні, в результаті державної освітньої політики школа лише виховувала в учнів слухняність, терплячість, покірливість перед державою, віру у непохитність тогочасних порядків. Уряд "стискав усяку ініціативу, душив усякі прояви живої, свіжої думки та перетворював освітню справу на мертву формалістику, муку для тих, що вчили, і для тих, що були зневолені вчитися".
У програмі Русько-української радикальної партії, яку засновував Іван Якович, містилось: "якнайшвидший розвій автономії шкільної, суттєве покращення фінансування освіти, безкоштовна освіта для всіх типів навчальних закладів, державна підтримка для доставлення спроможности образування незаможним клясам суспільним, докорінна зміна системи шкільного навчання, щоби школи народні були уладжені в напрямі реальнім".
Шкільництво Галичини фінансувалось найгірше з усіх провінцій Австро-Угорщини. Зі властивою прискіпливістю та аналітичністю Франко наводить дані, що у 1881-1882 роках на утримання польських театрів виділялось у п"ять разів більше коштів, аніж на всю освіту українців (44 т. кн.1, с.189-190). З гіркотою письменник зазначає, що "край наш дивним способом належить до тих немногих країв на кулі земній, котрі з своїх спеціальних краєвих, автономічних фондів ані одного цента не дають на середнє образовання своєї молодіжи" (див. статтю І.Франка "Середні школи в Галичині в 1875-1883 рр.").
Ось загалом яку оцінку дає Каменяр тогочасній освітній системі:
Школи. Шкільна програма немов навмисне розрахована на те, щоби зробити і найбільш здібного учня "туманом, недоумком". Учневі подають "наймертвіші письма наймертвіших авторів і то звичайно в гомеопатичних дозах та притім старається оскільки мож утруднити му їх понимання, забарикадувати всякий здоровий сенс різними граматичними, метричними та естетично-формальними дурницями, щоб тільки, боронь Боже, ученик не засмакував чистої керничної води, п"ючи раз у раз або брудну або переварену!"
У школах навчальний матеріал подається вибірково, безсистемно, без будь-якого зв"язку, і це "томить пам"ять, нівечить охоту та й затемнює характер самої науки".
Класичні гімназії. Освіта у класичних гімназіях складається з граматик, словників, дешевих популярних довідників, писемних вправ з класичних мов "і тому подібних квіточок, що прикрашають шлях нашого молодого покоління".
Іван Якович зі смутком зазначає, що "в наш час присвятити вісім років юнацького життя духовним качанням, стрибкам і обертам, які викликають у мислені учнів скоріше видимість грунтовності, ніж справжнє заглиблення в предмет - це іграшка дещо занадто коштовна навіть для мільйонерів".
Вища школа. "Стан студій на університеті Львівськім такий низький та общипаний, як може на жаднім уніеврситеті в цілім світі, студент може пройти весь університет, заниматися спеціально літературою, а не чути навіть імені Данте, Шекспіра, Кальдерона та Рабле".
На переконання автора українська молодь виходила з університетів неосвіченою і темною в загальнолюдських справах, позаяк навчання в них зводилось до механічного "затвердження ad hoc стільки-то параграфів, регул чи формулок, щоб здати екзамен і одержати на його підставі таке-то місце, по чім, очевидно, ті параграфи, регули та формули, не переварені і не присвоєні, випадають з голови з виїмком тих, котрі опісля зустрічаються у службовій практиці" (46 т., кн. 2. с. 167-168).
У своїх судженнях Іван Якович як завжди категоричний та безкомпромісний. Ну, хоча б таке: "Навчання для хліба, для кар"єри, тісне та далеке від ... широкої гуманності" ( 45 т., с. 408).
Письменник знову і знову повертається до особистості вчителя, життя педагога називає "злиденним", а раз так, то таке існування убиває у дидаскалові "всяку гадку", робить його "бездушною машиною".
Хто тільки не стоїть над вчителем, пильно стежачи за його діяльністю? - запитує Іван Якович. Війт, священик, члени шкільної ради, інспектор, рада шкільна окружна, дідич, орендар, жандарм... "Кожен вважає себе покликаним контролювати його, кожен може розпоряджатися його долею." І тому, робить висновок автор, кращі вчителі просто залишають школу, адже як витримати усі ті "десять властей і не властей"?
Франко вимагав поліпшити вчителям матеріальні умови, удосконалювати його підготовку, зменшити кількість наглядачів.
"Добрих учителів треба, по-перше, добре самих вивчити, а по-друге, треба їм добре заплатити. Та й сього не досить: доброго учителя треба також поставити в такі умови, щоби він міг щось добре зробити, щоби над учителем було менше старшини (Іван Франко. Педагогічні статті і висловлювання. - К. Радянська школа, 1960. с.194).
Дуже по-сучасному звучать вимоги письменника про те, що школа повинна бути спрямована на формування у дітей і молоді світоглядних ідей, поглядів, переконань, ідеалів, традицій, звичаїв, виховання почуття любові до рідного краю, свого народу, держави, відповідальності за їхнє майбутнє.
Школа покликана також плекати національний дух, формувати почуття обов"язку, гідності й патріотизму, залучати молодь до вивчення історичного минулого свого народу, усвідомлення свого коріння, закладаючи тим самим національно свідомі засади, що є головними критеріями національної ідентичності.
Франко, як бачимо, був не лишень геніальним письменником. але й потужним просвітетилем, у свідомості котрого як дорогоцінний коштовний камінь іскрились глибокі думки про становище освіти. Як знати, коли б йому дозволили працю у Львівському університеті, до чого він так прагнув, ми б мали ще одного видатного педагога, спроможного свої теоретичні судження зреалізувати на практиці. Але уже самих його думок та висновків достатньо, аби їх опанувати і застосовувати на практиці. Бо таки правий Каменяр: "УЧИТЕЛЕМ ШКОЛА СТОЇТЬ!"
Ігор Гургула , Оксана Кумецька
