Пропонуємо ознайомитись з оглядом статті Катерини Крутій, док. пед. наук.,«Мовленнєва пасивність дошкільників, або Чому діти не хочуть говорити?» (Крутій К. Мовленнєва пасивність дошкільників, або Чому діти не хочуть говорити? / Катерина Крутій // Дошкільне виховання. - 2024. - №3. - С. 11 – 15).
Найважливішою передумовою опанування мови й розвитку мовлення є мовленнєва активність. Тож якщо в силу певних причин дитина проявляє небажання говорити, дорослі мають ужити всіх можливих заходів для подолання цієї небезпечної тенденції. Та перш ніж почати діяти, слід з’ясувати ознаки цього явища, причини його виникнення та дібрати найбільш доцільні й ефективні методи його корекції. Пропонована стаття покликана допомогти в цьому. Ознайомимося з міркуваннями авторки.
Мовленнєва пасивність: що це?
Мовленнєва пасивність дитини – знижений рівень мовленнєвої діяльності, зумовлений особливостями мовленнєвого розвитку в онтогенезі, який виявляється в недостатній сформованості мовленнєвих умінь або в негативному ставленні до мовленнєвої діяльності загалом чи до виконання мовленнєвих вправ зокрема тощо.
Мовленнєвий негативізм – це затята відмова від спілкування, найчастіше притаманна дітям, які мають порушення мовлення. Це може бути повна або часткова відсутність мовленнєвого спілкування з оточенням за збереження здатності розмовляти і розуміти звернене мовлення (вибірковий мовленнєвий негативізм).
Види мовленнєвої пасивності:
Операційно-технічна, що полягає в невмінні й небажанні дитини використовувати наявні мовленнєві навички під час спілкування.
Мотиваційна, для якої характерна незацікавленість дитини в мовленнєвій діяльності. Однією із її причин, на погляд авторки, є суб’єктивно пасивна роль дитини під час отримання мовленнєвої інформації від дорослого (педагога, батьків).
Часткова, або вибіркова, яка зазвичай притаманна старшим дошкільникам і проявляється тільки в окремих видах роботи з граматики або фонетики тощо.
Причини мовленнєвої пасивності дітей:
сенсорний голод - мінімум вражень від природного довкілля; бідність мовленнєвої інформації про предметне, природне та соціальне довкілля, яку малюк отримує від дорослих; недостатність мовленнєвої інформації, яку дорослі адресують дитині під час вільної самостійної діяльності; брак діалогічного спілкування з однолітками; брак спілкування зі старшими, рідними тощо; сюсюкання – затримка введення в мовлення дитини повноцінних слів (няв-няв замість кішка тощо); імперативна або декларативна мовленнєва тактика близького дорослого (мами).
Вплив батьків на рівень мовленнєвої активності дітей. Недостатньо просто багато говорити, важливо говорити правильно. Темп мовлення дорослого має бути сповільненим, аби межі між словами були чітко окреслені. Це допоможе малятам надалі виокремлювати лексичні елементи з мовленнєвого потоку. Важливим чинником розвитку мовленнєвої активності дітей є вчасна сепарація від батьків.
Сепарація - один із найважливіших етапів становлення особистості, який виражається в емоційному відокремленні дитини від батьків.
Якщо сепарація не відбулася вчасно, у дитини формується: низька самооцінка; постійна потреба у схваленні, навіть у недоречних ситуаціях; сильна емоційна залежність від думки дорослих, що з часом виливається в мовленнєву пасивність; відсутність відчуття власного «я».
Робота з мовленнєво пасивними дітьми в ЗДО
Наголошується авторкою, що складаючи програми мовленнєвого впливу на дітей кожної умовної групи, необхідно:
- пропонувати мовленнєвий матеріал у чіткому систематизованому порядку;
- -передбачати труднощі , які можуть виникати в дітей під час виконання того чи іншого завдання (формотворення, словозміна, словотворення тощо);
- організувати мовленнєве спілкування иа співпрацю між дітьми;
- забезпечити наявність необхідного наочного матеріалу.
Для дітей з різними видами мовленнєвої пасивності слід окремо визначати:
- комплекси мовленнєвих завдань, які б забезпечували послідовне, систематичне засвоєння мовленнєвого матеріалу, передбачали поступове зростання рівня його складності, творче оволодіння мовленням, активізацію мовленнєвої діяльності;
- форми організації роботи *фронтальні, групові, індивідуально-групові та індивідуальні заняття);
- міру та характер допомоги під час виконання того чи іншого завдання (складання розповіді за картинкою, планом, навідними цитатами тощо).
Активізації мовленнєвої діяльності дитини сприяють такі чинники: відповідність вимог до дитини її мовленнєвому досвіду, знанням, можливостям; суб’єктивне сприймання дитиною вимог як таких, що необхідні й важливі для неї тепер і в майбутньому; систематичне привчання дитини виконувати вимоги (дорослий не так контролює мовленнєву поведінку вихованця, як навчає його способів виконання завдань, відповідної поведінки); оцінювання досягнень дошкільника колективом однолітків і дорослими, утвердження його як мовленнєвої особистості в колективі однолітків.
На думку авторки, індивідуальні заняття з мовленнєво пасивними дітьми мають спрямовуватися на розв’язання двох основних завдань: формування навичок навчально-мовленнєвої діяльності та безпосередніх проявів організованості. Найбільший ефект індивідуальні мовленнєві заняття з дітьми мають за умови, якщо вони проводяться пере фронтальними заняттями. Зауважується, що індивідуальні заняття необхідно проводити з усіма дошкільниками, зокрема й з тими у кого досить високий рівень розвитку мовлення.
Плануючи проведення фронтальних занять, вихователь має брати до уваги особисті симпатії дітей, спільність інтересів, а не збіг рівнів мовленнєвого розвитку. Саме під час фронтальних занять склад дітей має бути різнорівневий, тоді сильніші будуть «маячками» для тих, хто ще не встигає за групою або має низький рівень мовленнєвого розвитку.
Отже, недооцінювання потенційних можливостей мовлення дошкільника призводить до мовленнєвої пасивності, яка з часом може закріпитися у поведінці дитини і зрештою стати стратегією спілкування дорослої людини. Викладені у цій статті міркування та поради у роботі з мовленнєво пасивними дітьми, дають можливість реалізувати на практиці принцип індивідуального підходу до розвитку кожного дошкільника.
Підготувала Оксана Северин
